Історія України – це, окрім іншого, відносини з нашими сусідами: росіянами, поляками, білорусами, турками, татарами, угорцями, румунами та молдованами. Саме з ними ми дружили, ворогували, мирились та знову вступали в конфлікти. Так тривало сотні років. В ХХ ст. конфліктів стало менше. Більшість сусідніх народів вгамувала свої амбіції і зосередилась на будівництві власних держав, не втручаючись у справи сусідів. Крім двох: росіян та поляків. Якщо перші в цьому столітті створили СРСР і знищили тисячі українців в гонитві за ілюзорним комунізмом, то другі були настільки просякнуті своїм шляхетським гонором, осліплені власним націоналізмом (Kto ty jesteś? – Polak mały), консервативні в бажанні відновити Річ Посполиту зразка 17 ст., що не помітили, що українці, білоруси і євреї хочуть мати власну державу. А тому поляки зробили все можливе, щоб українці і далі були “холопами”. Останні не збиралися здаватися, а тому кривавий конфлікт тривав десятки років. Детальніше про польсько-український конфлікт на території Тернопільщини розповість видання yes-ternopil.com.ua.
Передісторія конфлікту
Як розповідає польський історик Гжегош Мотика, початок протистояння українців та поляків можна знайти у відносинах синів Володимира Великого часів Київської Русі. Далі було захоплення Львова Казимиром ІІІ в 1349 р., Люблінська унія, а отже, перехід під польський контроль Поділля, Волині та Київщини, повстання Наливайка та Косинського, Гуні та Трясила, Національна революція під проводом Богдана Хмельницького і т.д. Так тривало до середини ХІХ ст., коли в Австрійській імперії розпочались реформи, а отже, українці та поляки отримали можливість балотуватися в парламентські установи. Вже в ті часи почалися конфлікти, які ставали все запеклішими. Події І світової війни пришвидшили оформлення обох націй, а тому, коли імперії ослабли, це означало, що українці і поляки були готові до створення власних держав.
Листопадовий зрив
1 листопада 1918 р. Львів здригнувся від боїв між українцями та поляками. Перші розвішали українські прапори та проголосили ЗУНР, а другі мріяли про незалежну Польщу, а тому вчинили їм запеклий опір. Те, що в процесі створення власної держави їх випередили українці, – на думку багатьох, то була «винайдена австрійцями на шкоду полякам» національна група, якої насправді не існувало, – породжувало здивування, а водночас посилювало бажання активно протистояти розвиткові подій. В результаті боїв українці втратили свою столицю (Львів) і вона перемістилася в Тернопіль. До березня 1919 р. УГА (Українська Галицька Армія) ще тричі атакувала поляків в надії відібрати Львів, але все було марно. А тоді поляки самі пішли в наступ і відкинули українців за Збруч. ЗУНР перестала існувати, а Польща отримала право на керівництво землями, де українці становили більшість.
Польська республіка і українці в 20-х роках
Поляки розуміли, що українців становлять більшість на території, яку вони окупували, а тому здійснили низку заходів для протидії їх діяльності. Було полонізовано державні установи, у Львівському університеті були ліквідовані українські кафедри і заборонено навчатися тим, хто не служив в польській армії. Вся Галичина була поділена на 4 воєводства: Краківське, Львівське, Тернопільське та Станіславівське. Але межі було встановлено так, що у Львівському воєводстві була низка повітів, заселених виключно поляками (Ряшівський, Кольбушівський, Кросненський і Тарнобжеський.
Такі дії спричинили спротив українців. Українські політичні партії та глава Греко-католицької Церкви, митрополит Андрей Шептицький не визнавали польської державності. Було здійснено бойкот перепису 1921 р., призову на військову службу та виборів до Сейму (листопад 1922 року). Почалось створення таємних гуртків, таємного університету. Почалась боротьба з польськими осадниками.
Влітку 1920 року виникла підпільна Українська Військова Організація на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. УВО почала активно діяти і на території Галичини: запалали скирти збіжжя, що належали полякам, вибухали бомби у відділках, складах та на станціях. Поліцейська статистика зафіксувала в 1922 році 223 акти саботажу, в тому числі 17 замахів на службовців.
В 1929 році діячі УВО та інших українських націоналістичних угруповань створили у Відні ОУН. Остання розпочала боротьбу з усім польським шляхом пропаганди та організації саботажу й терористичних актів.
Акція ОУН та пацифікація поляками українців на Тернопільщині
В 30-ті роки ОУН виразно заявила про своє існування, влаштувавши 199 диверсійних актів. Це були підпали збіжжя та сільськогосподарських забудов, псування телефонних дротів. Поляки у відповідь розпочали пацифікаційну акцію (умиротворення). На Тернопільщині нападів зазнало 121 село. Особливо жорстоко – у Бережанському, Збаразькому, Зборівському, Підгаєцькому, Тернопільському повітах: Боків, Довжанка, Кутківці, Покропивна, Глещава, Прошова, Дичків, Шляхтинці, Лісники, Вербів, Конюхи, Лозівка, Купчинці, Малий Ходачків, Петриків, Вербів, Денисів, Добромірка, Велика Лука.
Поляки арештовували українців, били, змушували співати польських пісень та вигукувати гасла, псували продукти, вилучали документацію, нищили майно, закрили «Пласт», три українські гімназії: в Рогатині, Дрогобичі й Тернополі.
Друга світова війна і продовження конфлікту на Тернопільщині
Початок нападу Німеччини на Польщу українці зустріли з радістю. Наближався час їх визволення та загибелі їх ворогів. А тому вони почали активні виступи. На Тернопільщині найбільшого розмаху вони набули на Бережанщині та Підгаєччині. Тут, крім нападів на відступаючі до Румунії польські війська, зафіксовано випадки мордування мешканців польських поселень. Зокрема це сталося в селах Конюхи і Потутори (загинуло близько 100 осіб) Слов’ятині (85 осіб), Якубівцях (понад 20 осіб).
ОУН не отримала власної держави в 1939 р., адже прийшла радянська влада, яка однаково нищила як поляків, так і українців. НКВС вдалося завдати відчутних ударів полякам, що призвело до паралічу їх структур на Тернопільщині. Але після 1941 р. їм вдалося відновити сітку опору. Вони отримали автономну Округу Армії Крайової на Волині та ще одну на Галичині, що ділилася на Львівську, Тернопільську та Станіславівську округу. У березні 1944 року Тернопільська Округа налічувала 12 340 вояків.
Зміцнювали свої сили і ОУН-УПА. Вони очікували, що Німеччина та СРСР ослабнуть у війні і доведеться далі боротися з поляками за ці території. УПА прагнула створити міцні бази в Карпатах і на Тернопільщині, оточити Львів із навколишніми селами та перерізати коридори між Львовом і Любліном. А перед цим було вирішено «допомогти» полякам покинути українські землі. Керівництво наказало воякам здійснювати напади на польські поселення та знищувати ворогів (не вбиваючи жінок та дітей).
Одне з перших масових вбивств сталося 8 жовтня 1943 р. в селі Нетреба на Тернопільщині. Нападники (інформація зі слів поляків) рубали двері, палили будинки, забирали майно і відступили лише після підходу польських партизанів. Загинуло 17 поляків.
Вночі з 15 на 16 січня в селі Маркова (повіту Підгайці) було вбито священника, економку та ще 55 осіб.
Перед Різдвом 1944 р. УПА атакували село Ігровиця біля Тернополя, де жили українці та поляки. Було вбито 80 поляків.
Отже, польсько-український конфлікт має давні корені і лише на початку ХХІ ст. ці народи знайшли спільного ворога та почали спільну боротьбу.