Події Другої світової війни, завдяки радянській, а потім і російській пропаганді, тривалий час були важливим чинником формування наших поглядів на історичне минуле України. Зазвичай, коли згадували цю війну, то говорили про переможні битви, героїзм армії на фронтах, численні втрати та тягар, який витримав єдиний радянський народ. Але неважливим вважалось показувати життя та побут населення Галичини та Волині (якщо вони не були партизанами, підпільниками), яке після 20 років польської окупації отримало на 2 роки радянську владу, а в 1941 р. – на 3 роки німецьку. Зокрема, повсякдення українців Тернопільщини (Шумського, Вишнівецького, Кременецького районів області) є цікавою та маловідомою темою, яка потребує дослідження та популяризації. Детальніше про це розповість видання yes-ternopil.com.ua.
Передумови війни
Як зазначає дослідник Сергій Іванов, з 1921 по 1939 р. на землях Кременецького, Шумського та Вишнівецького районів керувала польська адміністрація. 17 вересня 1939 р. радянські війська окупували ці землі та встановили владу «робітників та селян». На цей час відносини між СРСР та Німеччиною базувалися на договорі Молотова та Ріббентропа, який встановлював добросусідські відносини між цими країнами та дозволяв окуповувати слабших сусідів. Радянський Союз радісно цим скористався. Він спробував захопити маленьку Фінляндію, а коли там було вчинено опір, то здійснив тиск на Латвію, Литву, Естонію, Румунію. Німеччина ж, не маючи змоги захопити Британські острови, звернула увагу на схід і почала планувати наступ проти СРСР. Він до останнього не вірив у війну між двома тоталітарними державами, і свідченням цього є повідомлення, яке 14 червня 1941 р. з’явилося у радянських газетах, де спростовувалися чутки про війну і стверджувалося, ніби відносини між СРСР і Німеччиною складаються найкращим чином, а про зіткнення і мови бути не може. Населення, та що там говорити, навіть військові вірили в це і готувалися до літнього відпочинку.
Початок війни
22 червня за сигналом «Дортмунд» радянські застави та укріплення були атаковані. Відбулося бомбардування мостів, аеродромів, шляхів сполучення. Масованих повітряних налетів зазнали і населені пункти. Кременчанин Михайло Подворняк писав:
«вже третій день, як почалася війна, але ми не мали з фронту жодних правдивих відомостей. Район все ще перебував під контролем більшовиків. У селах на стодолах висіли оголошення, що німці відступають, а Червона армія йде вперед. Ми бачили, як над нами цілими табунами летіли на захід большевицькі літаки, але назад не верталися. А тому розуміли, що повідомлення про міць більшовиків неправдиві». Це створювало хибне ставлення до радянської влади. Їй не довіряли.
Посилились ці настрої після початку евакуації. М. Подворняк писав, що коли поширились чутки, що більшовики втекли, а в сусідньому селі розібрали колгосп, то всі, мов один, рушили на колишній фільварок. Кожен шукав по стайнях своїх коней, тягнув на вулицю свого воза, плуга, борони… За годину-дві колгоспу імені Сталіна не стало.
Ставлення українців до німців
Скористаємось спогадами сучасника подій Михайла Подворняка. Він писав, що волиняни:
«чекали якогось визволення, чекали війни. І найбільше сподівалися її від Німеччини». Німецьке військо проходило шляхами на схід, інколи ставало для ночлігу по селах, але жодної шкоди людям не робило…. Німецькі вояки, що зупинилися у селі на декілька днів, варили в солдатській кухні обід, роздавали людям добрий суп, кашу, роздавали цукерки, горілку, яку десь забрали в кооперативі, а дітям кидали різні забавки. Одному нашому господареві дали великого портрета Гітлера. Він узяв його тремтячими руками, дивився на нього довго, а сльози так і текли з його очей»…
Згадував прихід німців і український письменник Улас Самчук в одному зі своїх творів. Він писав, що в Кременецькому ліцеї для зустрічі німецьких вояків та 3-х генералів були накриті столи.
Німці та українське населення
Таке поблажливе ставлення з часом почало змінюватися. Німецька влада не розпустила колгоспів, проводила вилучення продуктів харчування, арештовувала та розстрілювала чимало людей. Також серед німців існувала думка, “що українці раби, а їх земля – це німецька колонія. І завойованою територією потрібно управляти за допомогою батога”. У серпні 1942 р. Е. Кох (гауляйтер України, тобто керівник) заявив:
«Немає ніякої вільної України. Українці повинні працювати на Німеччину».
Окружний комісар у Кременці повідомляв, що він є
“носієм офіційних розпоряджень та судівництва… його розпорядження є наказом».
Мешканець м. Кременець Р. Кравченко-Бережний писав 1942 р.,
“що німці забирають всю худобу в селян. По місту весь день женуть корів. Мешканцям сіл заборонено було відвідувати місто, лише, якщо вони здають необхідні армії пшеницю і жито…”.
Підтверджував сказане М. Подворняк, який писав в своєму щоденнику, що
“на села був накладений великий контингент зерна, молока, вовни, клоччя, пір’я, валянок, кожухів та іншого»
Взимку 1942 р., коли надворі був сильний мороз, німецька влада розпорядилася здати усі теплі речі радянського виробництва. Кременець мав віддати – 150 довгих кожухів, 150 коротких і т. д..
А мешканці села Шпиколоси (Кременеччина) влітку 1943 р. отримали розпорядження від німецької влади здати значну кількість зерна, м’яса і молока. Коли вони цього не змогли зробити, то каральний загін загнав 22 селян в клуню і спалив. Було також спалено 240 господарств.
А це, в свою чергу, спричинило посилення радянського партизанського руху на теренах Волині. На Волині з’явилися з’єднання під керівництвом Д. Мєдвєдєва, О. Сабурова, А. Бринського, А. Одухи, О. Федорова, І. Шитова, а також загони ОУН-УПА. Посилили свою діяльність і місцеві партизанські загони біля Дубно, Кременця, інших частинах Волині.
Німецька влада та українська поліція
Окупанти не могли самостійно керувати велетенською територією, а тому залучали місцевих працівників, які володіли певними професійними навичками. Було створено українську поліцію. 1 поліцейський припадав на 500 осіб цивільного населення. Але цього було мало, а тому штат Кременецької міської поліції спочатку налічував 50 службовців, потім він зріс до трьох взводів і нараховував понад 120 службовців.
Повсякдення кременецьких селян під час війни
Прихід німців на землі Кременеччини сприяв впровадженню тут їхніх військових законів та порядків. Так почала діяти комендантська година. В селі вона починалася о 19.00, а в місті з 20.00 і тривала усюди до 05.00. Вільно могли пересуватися лікарі, аптекарі, акушери і фольксдойче (німці, які жили на цих землях до війни).
Щоб контролювати чисельність населення, було проведено переписи. З’явилися домові книги, приписки прибулих, заборонялося брати ночувати до себе не місцевих мешканців. Продовжував діяти як документ радянський паспорт.
Колгоспи залишалися, а населення від 14 до 64 років, яке там працювало, здійснювало трудову повинність. Млини було закрито (щоб населення здавало, а не використовувало пшеницю), але місцеві мешканці відремонтували старі жорна і ночами товкли в ступах ячмінь на пенцак, на жорнах мололи збіжжя на борошно. Також людей залучали до ремонту доріг, робіт в промисловості, перевезення лісу, очищення шляхів.
Війна спричинила відсутність важливих товарів. Катастрофічно не вистачало солі, мила, гасу, сірників, одягу, взуття тощо. Зросли й ціни на них. Уявіть собі, що пуд борошна (16 кг) коштував 800 карбованців, а зарплата робітника 500-600 крб. Щоб купити старі черевики треба було віддати 16 кг борошна. Загалом, з часом купити продукти за готівку ставало дедалі складніше. Німці запровадили карткову систему.
Гостра нестача грошової маси, штучне завищення рейхсмарки до радянського рубля, нестійкість «твердих цін» на товари і послуги сприяли розвитку «чорного ринку» та інфляції. Негативний вплив на продовольчо–матеріальне становище населення мало рішення окупаційної адміністрації, спрямоване на обмеження базарних днів та їхнє перенесення із неділі на четвер, який був робочим днем. Упорядкування базарної торгівлі давало можливість контролювати розподіл продуктів харчування. Німецькі чиновники визначали дні торгів та перелік продуктів, які дозволялось продавати.
Особи, які влаштовували торги у невстановлений день та не мали посвідки, підлягали арешту, а їх товар та транспорт конфісковувались. Заборона торгувати на базарах окремими сільськогосподарськими продуктами, особливо зерновими, мала своїм наслідком широку кампанію щодо заборони самогоноваріння, розгорнуту в рейхскомісаріті «Україна». До 15 червня 1942 р. рекомендувалося здати всі «винокурні апарати» та «ручні млини». За непослух передбачалася смертна кара. Цікаво, що самогон перетворився на тверду грошову одиницю «чорного ринку» і дозволяв отримувати немалі прибутки. Шляхом обміну самогону можна було отримати будь-які товари.
Отже, війна стала важким випробуванням для мешканців цього регіону Тернопільщини.