Російська агресія на українські землі, яка триває вже багато сотень років, сприяє зацікавленню науковців та й звичайних читачів питаннями вивчення російсько-української, російсько-польської, російсько-угорської історії (а також багатьох інших). Тобто, тих взаємовідносин, де російська влада та її війська використовувались для придушення інакодумства в інших країнах світу. І хоча росіяни завжди стверджували, що вони «найбільш мирний народ в світі», «який ніколи, ніколи не здійснював агресії проти інших держав», але, як то кажуть, «рукописи не горять». А історія для цього й існує, щоб побачити, що це відверта брехня. Наприклад, в другій половині 18 ст. Росія, Пруссія та Австрія поділили Річ Посполиту – державу поляків і литовців. Росія отримала Правобережну Україну і частину Польщі з Варшавою, Австрія – Галичину і Буковину. Але поляки в складі Росії не припинили боротьбу з окупантами, домагаючись права на незалежну, об’єднану у своїх попередніх кордонах батьківщину. А тому в 1830-1831 рр. у Варшаві вибухнуло повстання, яке поширилось на Правобережну Україну і значною мірою торкнулось території Тернопільщини. Детальніше про це розповість видання yes-ternopil.
Початок повстання
Повстання почалося 29 листопада у Варшаві. Повстанці атакували міський арсенал, захопили палац намісника і брата російського імператора в Польщі, князя Костянтина Павловича, і казарми російських військ. Росіяни кинули на придушення повстання всі наявні у них війська, в тому числі українські полки. Але поляки на той час мали невелику (близько 30 тис.), але добре озброєну, навчену та вмотивовану армію. Заручившись підтримкою всіх верств населення Польщі, вона збільшила свою кількість і змогла протистояти чисельним, але погано керованим, невмотивованим та не згуртованим російським військам. Поляки у битвах під Сточком, Ваврем і, особливо, Гроховом зупинили наступ російської армії. Керівництво новоствореної польської держави вирішило розширити межі повстання на територію Правобережної України, де проживало багато поляків. А тому послало туди кавалерійський корпус одного з найкращих своїх полководців генерала Юзефа Дверницького.
Похід Дверницького на Волинь
Корпус генерала Дверницького нараховував близько 7000 осіб. Росіяни, які йому протистояли, мали близько 11 тис. і здібного командувача генерала Федора Васильовича Рідигера. На початку квітня 1831 р. Дверницький переправився через Буг і ступив на волинські землі. Ян Бартковський, учасник Листопадового повстання, який служив рядовим жовніром у корпусі генерала Юзефа Дверницького, детально описує кампанію на Волині. Він розповідає про зустріч та переговори якогось російського козака (прізвище не вказано) із польськими представниками. Поляки намагалися залучити на свою сторону козацтво, проте той козак лише показав свою підступність, переговори з ним завершились безрезультатно.
Надалі Дверницький, коли перед ним стояли російські війська, спробував їх обійти і відірватися від них, а тому рухався вздовж австро-російського кордону. Він вирішив просуватися на Поділля в сторону Кам’янця-Подільського. Рідигер прийняв рішення не допускати поляків в цей регіон, а маючи більшу силу, яка постійно прибувала, він міг реалізувати свій задум. 19 квітня дійшло до великої битви під Боремлем, яку росіяни називають переможною для себе, а поляки для себе.
20 квітня польський корпус Дверницького вже рухався на Кременець. 21 квітня на територію Тернопільщини було відправлено групу хворих і поранених. Вони перейшли кордон, і їх помістили в монастирі бернардинів у Збаражі. Преса писала про 17 офіцерів і 30 солдат. Поляки змушені були змінити попередній напрямок руху на Кременець, адже місто було укріплене двома полками піхоти та кавалерійською бригадою з України. Дверницький скоригував маршрут, повернувши до Почаєва, аби через Вишнівець добратися до прикордонного села Колодне (Збаразький район).
Домовленості з австрійською владою
У Колодному Дверницький відправив свого начальника штабу до австрійців з проханням надіслати ще поранених і хворих. Коли австрійці надали дозвіл, то їм було відправлено одразу всіх поранених і хворих в австрійську лікарню.
Австрійська влада наказала своїм посадовцям відслідковувати переміщення корпусу Дверницького біля свого кордону. Також всіх втікачів (повстанців) з волинської провінції було наказано арештувати і покарати тих, хто їх переховує. Зокрема, мова йшла про перебування повстанців у Доброводах у Францішека Туркулла та в Дітковцях у пані Рудницької.
Учасник походу Ігнацій Мачеєвський у щоденнику, написаному ще в червні 1831 року, так охарактеризував місцевих у Колодному:
«руський люд, який мав всі характерні прикмети кріпака та якості раба: нечесність, обман, недовіру й підозрілість, хитрість і жадібність. Нічого не хотіли нам продавати з продуктів харчування без попереднього отримання грошей».
У Колодному були також роздані медалі та відзнаки. Розпочалися урочистості з присвоєння офіцерам вищих чинів. Увечері корпус вирушив через Шимківці, Шили, Вишгородок (тут вранці сталося зіткнення) до села Люлинці, де в околицях корчми встановили новий табір.
Їжа в повстанців закінчувалась. Її і до цього було небагато, а ту, що надіслали щедрі жителі Галичини, швидко з’їдали. Повстанці мали зіткнення з росіянами на околицях табору, які принесли успіх, який викликав благоговіння. Проте замкнений простір не сприяв ефективній боротьбі. На думку деяких авторів, польське військо скоротилося до 3000 чоловік (із них лише 600 піхотинців) здатних до битви. 26 квітня Дверницький скликав військову раду, де було вирішено перейти на територію Галичини. Людвіг Яблоновський згадував, що Дверницького до перетину кордону умовив Ізидор Петруський, кажучи:
«Австрія тільки для порядку роззброїть корпус і зі зброєю на колінах переправить до Замостя».
Військові дії на території Тернопільщини
Загалом Дверницький, не маючи сил для наступу, прийняв рішення перейти на австрійську територію. А тому він поставив табір на території Галичини в гнилицькому лісі, зайнявши від трьох до чотирьох акрів землі, й розмістив там підводи з боєприпасами й мішками, п’ять гармат, здобутих під Боремлем, полонених та волинську й подільську шляхту, яка приєдналася до його корпусу. На зайнятій території поляки залишалися декілька днів до 27 квітня.
27 квітня російські війська перейшли австрійський кордон, аби з флангу завдати удару Дверницькому. Польський генерал був попереджений жителем Галичини про перетин кордону російським військом, тому польський корпус почав переміщатися по території Галичини.
Це переміщення описав австрійський губернатор Ліндеман через сім днів після наступу:
«армія Рідигера витіснила Дверницького до кордону з Галичиною. Дверницький досяг Терпилівки, а за ним кинулося чотири полки російської кавалерії аж до посту Августа. Той звернув увагу росіян на те, що вони наближаються до кордону нейтральної держави, та надав Рідигеру рапорт із вимогою повернення російської кавалерії за межі прикордонних постів».
Австрійські прикордонники написали про коротке польсько-російське зіткнення на території Австрії, яке було перерване втручанням полковника Факша (командира всіх прикордонних сил) із групою угорських гусарів. В офіційному «Петербурзькому тижневику» йшлося про те, що російська піхота та кавалерія атакувавши повстанців, розгромила їх ліве крило, а тому останні “утекли вглиб австрійської держави і їх до самого кордону переслідував наш загін”. Дверницького від повного розгрому врятувала втеча за кордон.
Росіяни відступили, і Дверницький розбив табір біля Терпилівки та погодився скласти зброю за умови, що австрійська армія буде його захищати і не видасть росіянам.
Дії австрійської влади щодо роззброєння поляків
У зв’язку з появою польських військ австрійці не знали як діяти. Перших поляків з корпусу Дверницького було відправлено до Бережан і Золочева. Інших поляків було роззброєно, забрано коней й багаж, поранених відправлено до лікарні, солдат відділили від офіцерів і планували відправити до німецьких та угорських провінцій держави. Відібрану зброю, коней і багаж передали російському уряду, а гроші використали на утримання та лікування втікачів. Загалом капітулювало 2800 солдатів із 17 відділів, або за іншими даними 30 штабових і 269 лінійних офіцерів, 443 унтер-офіцерів і 3132 солдатів (у цілому 3874 осіб), також було передано австрійській армії 775 офіцерських коней і 1919 солдатських. Тобто, австрійці з однієї сторони не погодились на умови поляків, а з іншої – не пішли на зустріч і росіянам.
Настрій у польському таборі після переходу кордону почав псуватися, «протягом декількох днів очікування були то в розпачі, то в надії». Повстанці почали втікати і самостійно рухатися в сторону Польщі. Ті, що залишилися, зупинилися в місцевості біля Клебанівки.
Тут, завдяки щедрості дворянства й допомозі комісара Мадуровича, польський табір був усім забезпечений. Усі витрати покривав австрійський уряд, але за рахунок російської влади. Корпус було поділено на п’ять категорій: генерал, воєнний комісар Ігнацій Немоєвський, офіцери (мали відправити їх назад у Моравію), солдати (до Трансільванії) та австрійські піддані. Дверницький із жалем попрощався з солдатами в Смиківцях. Звідти відправився в Бережани, а пізніше – до Стрия. Маршрут, розроблений для офіцерів, передбачав подорож із Клебанівки через Великі Бірки, Тернопіль, Бережани до Моравії.
Поразка Дверницького породила дискусію, що триває донині. Вацлав Токаж писав:
“Зброю склав лідер, який своєю відвагою, своєю унікальною готовністю серед генералів звернув увагу не тільки Польщі, а й усієї Європи”.