Четвер, 30 Червня, 2022

Чому Володимира Лучаківського вважають найкращим українським мером Тернополя

Пригадаємо містобудівну діяльність одного з найкращих мерів Тернополя Володимира Лучаківського. Детальніше про це розповість видання yes-ternopil.

Як повідомляє дослідник міста Я. Гулько, складно змалювати портрет відомого громадянина, бургомістра, патріота, який чудово розумів шлях, яким треба йти місту та його інфраструктурі на зламі століть. В той період життя В. Лучаківський побачив і втілив рішення, яке було доленосним для нашого міста, а саме він обрав шлях його технічного розвитку і прогресу. Але щоб це зрозуміти йому довелось прожити ціле життя.

Початок життєвого шляху

Володимир Лучаківський народився в 1838 р. в родині сільського священика в селі Ременові (в той час це був Камінко-Струмиловський повіт, а сьогодні це Кам’янка-Бузький район). Пізніше разом з батьками переїхав в село Довжанка, що біля Тернополя. Далі Володимир закінчив на «відмінно» Тернопільську гімназію, вступив на правознавчий факультет Львівського університету, адже з дитинства хотів бути адвокатом. Повернувшись до Тернополя зрозумів, що він єдиний українець-адвокат. У 1867 році, в Ягеллонському університеті (м. Краків) Володимир захистив докторську дисертацію і відповідно став доктором права. Після цього можна було залишитися працювати в Львові чи Відні, але він вирішив, що його місце тут, вдома, де можна допомагати бідним та знедоленим. Дуже швидко він став відомим і популярним серед українців й інших небагатих тернопільських міщан. В 1896 р. прийшов час, коли йому запропонували очолити місто.

Чому він був достойний стати мером?

Володимир Лучаківський неодноразово відвідував європейські міста і прагнув принести в Тернопіль цю ж високу культуру. А тому багато говорив про це своїм однодумцям і відповідно про нього знали, як людину слова і діла. А тому підтримка його з боку населення на виборах міського посадника була не випадковою. Тим більше в той час часто обирали людей, які могли щось зробити для громади і нічого за це не вимагали. Людей, які не шукали свого зиску, не купували дорогі авто, квартири. Тому й звичайний місцевий українець, кмітливий господар, адвокат Лучаківський очолив у 1896 році громаду Тернополя, що складалася з євреїв, поляків, українців та представників інших національностей. 

Господарські успіхи

Володимир Лучаківський став бургомістром в 58 років. І працював на цій посаді 7 років, до 1903 р. З перших днів новий мер міста поставив перед собою та своєї команди такі цілі: електрифікація, телефонізацію міста, спорудження водогону і каналізаційних мереж, а також будівництво доріг, спорудження мостів, розширення мережі навчальних закладів тощо. 

А тому вже в 1897 році він уклав угоди з фірмою “Естер Айзенбах Веркентсанштальт” Відня та Будапешта про будівництво в місті електростанції і таким чином створення електричного освітлення. Адже до того часу вулиці десятки років освітлювали гасовими лампами на стовпах. Їх було близько тисячі. Про це говорить інформація за 1906 р., де вказується, що на той час в місті існувало 483 гасові ліхтарі, на які витрачали 1918 корон щорічно і їх щодня обслуговували 14 „гнотярів” (тобто робітників, які заливали гас, гасили, ремонтували ліхтарі, запалювали їх. 

А то процес створення електричного освітлення пішов швидкими кроками. За Лучаківського на вулицях встановили близько за 6000 корон 60-дугових та 233 ламп розжарювання. Електростанція була побудована на вулиці Богдана Хмельницького. Зараз там котельня. 

Варто сказати, що міська скарбниця мала не багато коштів, але бургомістр так покерував, що лише на 20 % дорожчим виявилось електричне освітлення від неефективного та небезпечного нафтового. Не все було швидко зроблено, але вже на початку лютого 1901 року було відкрито першу міську електромережу (приймала комісія з Відня), а 15 лютого (про це овідомляли газети всієї Австро-Угорщини) на вулицях Тернополя запалали електричні лампи. Електрика продовжила «крокувати вулицями» і одним з перших громадських закладів, які отримали сучасне освітлення став танцювальний зал польського товариства «Сокіл» (сьогодні там розташований «Кінопалац» на вул. І. Франка). Далі прийшла черга міської ради, готелів, ресторанів, житлових будівель міщан.

Після цього почалася телефонізація. Перші телефонні апарати були справжньою сенсацією в місті, а тому телефонна станція швидко розросталася. Далі розпочалось будівництво міського водогону та каналізації. До цього 30-тисячне місто викидало нечистоти в канави, виливало на вулиці. А також вивозило на Золоту гору Тернополя. Детальніше за посиланням. План здійснювали рік за роком наполегливо й невпинно. Будівництво каналізації розгорнулось спочатку на вулицях Руській та Микулинецькій (сьогодні це вул. Кн. Острозького). Паралельно місто прагнуло отримати фінансування на розвиток залізниці, міської промисловості. А тому в 1901 р. делегація відправилась у Відень за інвестиціями на розбудову залізничного вокзалу і колії до Збаража та Бережан, а також було прагнення побудувати цукроварню, бо в навколишніх селах дедалі більше вирощували солодких коренів. Це могло значно оживити економіку міста.

В цей час міська влада також робила все від неї залежне, щоб зменшити витрати на опалення будинків, а тому розпочалась розробка покладів торфу на Оболоні й далі вздовж ріки на глибині 2-4 метри.

З метою урізноманітнити розваги тернополян було вирішено в Старому парку (створений в 1861 р. бургомістром Володимиром Мандлем) побудувати «Літній театр». Зокрема, у вересні 1896 р. в парку на честь 300-ліття Брестської Унії (угода, яка поєднала православну та католицьку церкву і створила Греко-католицьку церкву) насипано Холм Унії. Він і зараз існує. Але в іншому вигляді. Адже в 1970 р. комуністична влада побудувала на його місті Курган Слави і меморіальний комплекс. Але повернемось до Володимира Лучаківського.

Місто змінювало свій вигляд. Замість старих халуп будували кам’яні будинки. В 1903 р. з’явилась нова вулиця – Пасаж Адлера (нині вул. Кульчицької). У нове приміщення перейшла українська гімназія. На вимогу міщан і за поданням бургомістра міська рада вирішила назвати ряд вулиць іменами видатних людей. За підтримки австрійського уряду бургомістр зумів почати розширювати залізницю Збудовано колії на Збараж та Галич. Це дозволило селянам ефективніше торгувати сільськогосподарською продукцією.

Вміння слухати людей

Підтвердженням того, що мер-українець прислухався до голосів своїх виборців є цікавий факт. Мешканці міста перед виборами висловили бажання встановити в центрі міста Тернополя великий годинник, який би точно показував би час. Адже ручних чи кишенькових було не багато. Ними володіли тільки найбагатші. І тому він виконав прохання виборців. Однією з перших справ, яку зробив мер стало встановлення в сквері на вулиці Міцкевича на стовпі великого годинника з тристороннім циферблатом. Ввечері його почали освітлювали ліхтарі на стовпах. Працював цей годинник до 1944 р., коли прийшли в місто радянські «визволителі» і знищили його під час штурму міста.

Іншою справою Лучаківського, яка була реалізована ним після спілкування з міщанами став залізничний міст через колію на Смиковецькій дорозі. Його було збудовано в 1898 р.

Культурна сфера

Бургомістр переконував міських багатіїв, підприємців вкладати кошти в міську інфраструктуру, зокрема розвиток культури. Зокрема, він мав відношення до будівництва в 1901 р. Вищої реальної школи (нині тут гімназія ім. І. Франка). 

Також за нього в місті було створено українську гімназію і це незважаючи на спротив польських чиновників і магістрату. Її було відкрито 15 жовтня 1898 року. Вдалося також завершити спорудження в місті шпиталю, який до цього будувався 10 років і за сучасними мірками вважався б довгобудом. Зараз це лікарня швидкої допомоги.

Також було зведено простору будівлю «Міщанського братства», була велика глядацька зала, сцена, бібліотека, місце для занять музикою. Зараз там розміщена філармонія. Важливим внеском Лучаківського в національне пробудження українців стали його виступи українською мовою на засіданнях міської ради. Також він паралельно з державною роботою був головою тернопільської філії товариства «Просвіта». Він створив український аматорський театр, для якого переклав з німецької та польської мов близько двадцяти п’єс, що стали згодом основним репертуаром українських театрів Галичини.

За сприяння україномовного мера почала активніше розвиватися культура, відбувалися концерти української пісні та музики. Один з концертів відвідала ще не відома тоді світу Соломія Крушельницька. Детальніше можна про це почитати тут. Пізніше відбувся ювілейний концерт, де можна було побачити співаючого мера та юну Соломію. Міська рада влаштовувала великі етнографічні виставки. 

Серед журналістів, які приїхали висвітлювати цю подію був представник газети «Кур’єр львівський» Іван Франко. Він був знайомий з Лучаківським. Справа в тому, що одного разу Володимир Лучаківський втрутився і захистив Франка від в’язниці, куди його хотіли запроторити недруги.

Чи був Володимир Лучаківський щасливим?

Виявляється так. Він отримував задоволення від всього, що вдалося завершити, здобути для міста. Наприклад, коли здавали в експлуатацію електростанцію, то, як згадують очевидці, радів, мов дитина, що місто, нарешті, матиме електричне світло. Так само сяяв від задоволення, коли вдалося на прохання міщан упорядкувати територію навколо річки Рудки, що пливла смердючим каналом вздовж вулиці Сінкевича (тепер вул. Крушельницької) і завдавала неприємностей навколишнім мешканцям особливо весною. А коли вдягли річку в бетон, засадили береги деревами, створивши обабіч алеї, всі зітхнули.

Але за натхненну працю доводилось розплачуватися здоров’ям. Лише сім років він зміг попрацювати для розвитку міста. 119 років тому, 9 квітня 1903-го, серце добровільного каторжанина зупинилося…