Історія Тернополя – це не лише замок, став чи катедра. Перш за все, це люди – відомі, талановиті, успішні. Одним з таких людей був Ігор Герета – тернополянин, патріот України, борець з радянським окупаційним режимом. Детальніше про видатного містянина, який став жертвою політичного терору СРСР, розповість видання yes-ternopil.com.ua.
Про Ігоря Герету
Народився перед Другою світовою війною в селі Скоморохи Тернопільського району (1938 р.). Батьки мали відношення до церковної діяльності. Батько – священник, мати – керівник хору. А тому дитинство Ігоря пройшло в атмосфері творчості та співів. Батько з часом переїхав працювати у Велику Березовицю, а тому син саме там закінчив школу. Далі був історичний факультет Чернівецького університету. З 1963 р. і до кінця життя тривала його робота в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї.
Арешт
Ігор Герета був арештований 27 серпня 1965 р. під час перебування в Одесі. Разом з ним були арештовані його однодумці: М. Чубатий та М. Литвин. Їх усім було звинувачено в антирадянській пропаганді та агітації (в СРСР це була ч. 1 ст. 62 КК УРСР). Як це часто бувало в цій країні – спочатку арештовували, а потім шукали, що б пред’явити. А тому далі почалося розслідування. Жодних речових доказів не було знайдено, а затримані нічого не підписували та відмовлялися свідчити один проти одного. Спочатку випустили М. Литвина (він пробув у тернопільській в’язниці 1 місяць). Йому лише довелось пообіцяти не виступати проти радянської влади. Справа проти Герети та Чубатого затягнулася на 6 місяців, але фактів, які б сприяли розслідуванню, не було. Єдине, що могли знайти слідчі, так це пропаганда культурного розвитку, поширення ідей української державності, співання пісень вдома серед друзів, обговорення русифікації УРСР та гімну «Ще не вмерла Україна…». Наприкінці терміну перебування в СІЗО заарештовані були змушені визнати себе винними в тому, що отримали від художника та дисидента М. Озерного публікації на тему «Українська освіта в шовіністичному зашморзі» та «Промова Папи Павла VI».
Радянський суд та І. Герета
Судовий процес в справі Ігоря Герети проходив 24 лютого 1966 р. у Тернополі в умовах повної заангажованості. Хто сидів в залі засідань суду, запитаєте ви? В перших рядах зайняли місця секретарі первинних партійних і комсомольських організацій, працівники комсомольських органів, «актив» міста і районів (мабуть, як в СРСР робилося: партія сказала всім прийти – ось вони й з’явилися в суді). Разом з І. Геретою судили вчителя музики М. Чубатого. Тернопільський обласний суд уважно вислухав свідчення сторін та, врахувавши каяття арештованих, їх слухняну поведінку як свідків на процесі Михайла Озерного, засудив їх до умовного терміну на чотири та п’ять років відповідно.
«Він ніби колекціонував не лише картини й речі українського вжитку, не лише рідкісні книжки й унікальні публікації, не лише мистецькі раритети, а й друзів – завше талановитих, яскравих, незалежно від фаху й віку, географії, походження й ерудиції; самим фактом свого щоденного життя він був збирачем усього національно-свідомого, етичного, оригінального, людяного…, – писав Лесь Танюк. – Ігор Герета, зокрема, був переконаний, що з Москви треба потай вивезти назад до України все, що там опинилося нашого, – законно чи незаконно – українську букінистику, старі українські журнали, українські архіви, ікони, малярство, український антикваріат».
Життя після суду
В Радянському Союзі не можна було не працювати (виключення були для непрацездатних, вагітних жінок, дітей). Але Ігоря Герету декілька місяців не брали на роботу. Далі справа налагодилась (мабуть, влада вирішила, що достатньо провчила свавільного борця за незалежність), а тому він повернувся в музей, де працював до кінця життя. В той же час існували обмеження: він не міг зробити науково-творчу кар’єру і перебував під наглядом КДБ.
Незважаючи на такі перепони, він не знітився і багато працював. Створив експозиції, присвячені Соломії Крушельницькій, Лесю Курбасу, Патріарху Йосифу Сліпому, Володимиру Гнатюку. Заснував Мистецький клуб, опозиційні організації: «Тернове поле», Товариство української мови, «Меморіал» ім. В. Стуса. В роки незалежності створив Інститут національного відродження України, написав близько 30-ти книг, 120 статей, займався дослідженням старожитностей України, пішов в політику і був депутатом обласної ради кількох скликань.
Продовження переслідування дисидентів в наступні роки
Весною 1966 р. справа дисидентів «першого покосу» не скінчилася. Вона набула нового продовження. Почався тиск на оточення ув’язнених, знайомих, друзів, співчуваючих. Загалом, тих, хто виступав проти їх засудження. Почалася «велика прочуханка».
Спочатку керівництво УРСР підготувало доповідну записку на 23 сторінках (дані про арештованих, хід процесів, висловленні «зізнання»). Це все було надіслано до обкомів партії, творчих спілок та Академії наук УРСР. Це була пряма директива розпочати «полювання за відьмами». І вона негайно була втілена.
В Івано-Франківській області були проведені збори трудящих, які «одностайно засудили дії націоналістів та антирадянщиків». В селі Дуба Рожнятівського району цієї ж області на зборах селян-колгоспників “було розглянуто поведінку” В. Іванишина, котрий «потрапив під вплив Озерного». Відкриті партійні збори колективу художніх майстерень Івано-Франківська “висловили своє негативне ставлення до художників, які підтримували П. Заливаху: Турецького, Сопільника і Кувшинової”.
У Волинській області подібні збори відбулися в Луцькому педагогічному інституті, управлінні культури, комітеті з радіомовлення і телебачення, обкомах партії і комсомолу. В педінституті комсомольські збори виключили з ВЛКСМ студенток IV курсу історико-філологічного факультету Л. Ковальчук та А. Панас за те, що вони «систематично відвідували зборища Мороза та Іващенка і сприяли поширенню націоналістичної літератури».
У Тернопільській області на подібних аутодафе «співучасники» засуджених покаялися у своїх «злочинах». Збори членів Львівської організації “Спілки письменників України” засудили дії членів КПРС Я. Стецюка, Р. Іваничука, В. Лучука, які підписали листа з проханням взяти на поруки Б. Гориня. У Львівському університеті звільнили з роботи трьох викладачів і виключили з партії та з університету студента III курсу факультету журналістики Я. Кендзьору. Співробітниця Львівського історичного музею Г. Недашківська була виключена з партії.
Справа Миколи Коца з Копичинців
Серед інших відомих протестів окремих людей того часу була спроба поширення листівок викладачем Копичинського сільгосптехнікуму Миколою Коцом (1930 року народження). У червні 1967 року він фотоспособом виготовив близько 70 листівок з перефразованим текстом вірша В.Симоненка «Курдському брату». Вірш дістав назву «Українському брату». Зміни незначні, але вірш одразу ж набув іншого вигляду. Повторюване слово «шовінізм» замінено на «комунізм»; слово «курде» – замінено на «брате», замість впалого в могилу шовініста йде мова про «такого ж на Вкраїні комуніста». 10 листівок М.Коц розповсюдив у м. Тернополі в людних місцях. У липні того ж року більше 20 листівок (а на них ще й був намальований тризуб) роздав у Києві. Декілька листівок він розкидав на станціях по дорозі додому зі столиці. У серпні поширив декілька листівок у Луцьку і Нововолинську, і зрештою – в Дубно. За їх розповсюдження М.Коц був засуджений на 7 років таборів і 5 років заслання. Його справа характерна тим, що КДБ з партійними органами влаштували цілий спектакль з громадським осудом колишнього викладача. Деякі вислови явно нагадували 1937 рік: «ворог народу», «відщепенець» тощо, звучали навіть вимоги страти. Загалом влада діяла різко і швидко.